Соціальні аспекти ведення пацієнтів із синдромом діабетичної стопи

Анотація

Сьогодні одним із найбільш соціально значущих в усьому світі ускладнень цукрового діабету (ЦД) є синдром діабетичної стопи (СДС). Майже в кожного шостого пацієнта із ЦД розвивається це вкрай небезпечне ускладнення. Догляд за такими хворими складний і вимагає багатофакторного підходу як з боку фахівців, так і щодо навчання пацієнтів і членів їх сімей. У сучасній літературі відсутні статистичні дані щодо впливу сім’ї та оточення на перебіг СДС. Мета — оцінка впливу соціального статусу хворих із СДС (мешкання з родиною, часткове перебування під наглядом родичів, самотність) на перебіг хвороби. Матеріали та методи. Під спостереженням перебували 198 хворих на ЦД 2-го типу (ЦД2). Вік пацієнтів становив від 39 до 76 років. Хворих розподілили на три групи: ті, які мешкали з родиною; ті, які перебували частково під наглядом родичів; самотні. Протягом 12 місяців вивчали роль сім’ї в їх лікуванні. Проведено подвійний аналіз — залежно від типу мешкання та від того, з родичами або самостійно пацієнти відвідували лікаря. Результати. Через 6 і 12 місяців у пацієнтів, які мешкали з родиною, відзначено помітне зменшення кількості рецидивів СДС. У самотніх у ці терміни зафіксовано вірогідне зростання кількості виразкових дефектів стоп. У групі ≪часткового нагляду≫ зменшення кількості рецидивів СДС набуло статистичної значущості лише через 1 рік. Також відзначено вірогідне зменшення частоти розвитку гнійно-некротичних ускладнень серед пацієнтів, які відвідували лікаря в супроводі рідних. Висновки. Кількість рецидивів СДС можна значно зменшити завдяки родичам, вдається мінімізувати наслідки та ускладнення основного захворювання за рахунок контролю виконання призначень і вчасного звернення до лікаря — щойно по виникненні перших

проявів погіршення стану.